Відчуття рідної землі - це найсвятіше, шо дароване Богом людині. Воно починається з першого слова, з перших кроків, з першого пізнання історичної, культурної, духовної спадщини тієї маленької Батьківшини, де з'явився ти на світ. Тому не випадково нині зростає інтерес до давніх часів, з яких починаються витоки, проростає коріння народу, в усьому світі названого народом України.

       Нам хочеться знати хто ми, чиїх батьків ми діти, ким були ті далекі предки, котрі заселяли територію, на якій ми нині мешкаємо. Микола Пшеничний колись сказав: «На світі все має голоси, Люди і птахи, ліси та ріки, грім і трава, гори і долини. Не мовчить навіть каміння. Треба тільки вміти слухати. Щоб якоїсь миті захотілося почути, розшифрувати, закарбувати, передати іншим шелестіння древлянських дібров, палахкотіння ординських вогнищ, рев тура, плескіт давним - давно меліорованих озер, пошум лелечих крил, обпалених чорнобильськими блискавицями».

      І ось зараз нам хочеться хоча б трішки воскресити сліди подій, які вже, здається, зникли,

забулися, а все ж живуть, озиваються до нас спогадами, легендами, переказами.

 

      Неподалік села Грядки розкинулись гори, вони, ніби сторожі, охороняють село від вітрів і буревій. А колись у давнину, за спогадами старожила села Грядки Кирилюка Дениса Сидоровича, 1924 року народження, ця гориста територія була заселена людьми. Наші предки селились попід горою, призвичаювались і будували тут свої хати. І це перше поселення, про яке згадується, мало гарну назву - Гончарівка. Можливо, саме гончарством займалися наші діди у ті далекі часи.  Кажуть, що село було спалене під час татарської навали. На сьогодні про існування цього села не нагадує уже нічого, крім людських спогадів,які передаються з покоління в покоління.

     Мешканець села Грядки Кожан Олександр Пилипович згадує: « У сусідньому селі Залужжя жили пани Корчинський, Супрович, Долобський, Поручніков, які мали свої землі за горами, за селом. Непокірних селян, які не відробляли панщину і не сплачували данину, відправляли далеко за село розорювати землю під горами і робити грядки. Так і виникло моє село. Перша хата була побудована у 1811 році. Коли я її розбирав, то на балках був цей рік написаний. Я сам бачив.»

     Інша легенда повідомляє, що перші хати у нашій місцевості були поставлені на річці Любомирі, село так і називалось - Любомирка. Село невеличке, хат 15-17. Як згадує Томчук Василь, житель села Майдан, люди хороші тут жили, приймали на ніч тих, хто ішов до Дубна чи з Дубна, бо то якраз півдороги з Майдану. А чого Любомирка, бо тоді ліс дуже охоронявся. Садили малі саджанці. Через посадки не можна було ні йти, ні їхати. За це дуже карали. Охороняли посадку спеціальні люди. Вони оглядали вози, які зупиняли і непомітно ставили мітку «любірку» на полінах крейдою. А коли чоловік виїжджав з лісу, то його знов спиняли, коли була мітка«любірка», значить їхав через посадку - плати штраф.  А потім люди розселялися і брали собі кожен поле, грядку, як казали. Пройшов час, і там де були грядки, виросло село, і назвали його Грядки. ( Село Любомирка було спалене в роки останньої війни, згадкою про назву цього села є назва місцевого лісництва -Любомирське лісництво). 

       Денис Кирилюк згадував, що перше поселення нараховувало хат 30-40. На все село було 2 криниці. Перший колодязь - журавель був біля школи. В долинах були великі сінокоси, в ровах водилося багато риби, особливо в’юнів. Люди  займалися землеробством, скотарством, бджільництвом. Тут вирощували зернові, картоплю, огородину... З кінця XIX століття розвивається на цій території хмелярство, яке започаткували чехи. Навіть молоді жителі села Грядки пам’ятають великі плантації хмелю, які простягались між селами Грядки і Залужжя.

            З інших джерел черпаємо інформацію, що в кінці XIX століття у селі Грядки було 62 двори, 363 жителі. За переписом уже 1911 року жителів було 478 чоловік, село мало поштову станцію, амбулаторію, дві крамниці, жителів обслуговував земський лікар..

 

      Село Грядки до Другої світової війни було маленьким агропромисловим центром, згадує старожил села Собчук Василь Іванович 1929 року народження. Тут проживало чотири національності: чехи,євреї, поляки, основна маса – українці. Але основну ділову перевагу мали чехи та євреї. Там, де сьогодні живе Максимюк Євгенія,жив чех.Він був досвіченим ковалем, тримав два підсобних учні. Це був Пазюк Олександр Юрійович, і Бондарчук Володимир Кирилович, а сам господар мав ім’я Цампер.  Їхня кузня славилась на всю округу. Сюди, у Грядки ,за потребою коваля з’їжджались з усіх сіл. Через межу по сусідству жив теж Цампер- брат коваля, він виготовляв дерево на вози.
          Ще жила одна сім’я чехів ,там де сьогодні живе сімя Кулішів і Довгаль Арсен. Цей чех мав ім’я Ланцигер, він займався другим ремеслом, купував у жителів села і других сіл свиней, худобу, забивав і переробляв на ковбасу і різне копчане. Він тоже тримав два робітники, це був з Грядок Онищук Дмитро і з Соснівки Царук Василь. Хлопці були професіонали, продукцію виробляли вищого класу. Люди в Грядках, які жили заможніше ,здавали в цей цех цілі кабани, а звідти брали готову продукцію. А може хто мав бажання, так здавав кабана, а потім  брав весь час свіже, поки не закінчиться ліміт. Четвертий чех мав ім’я Новак, цей був вже швець, шив людям чоботи. Ще жили євреї ,де сьогодні живе Соловей Любов.Цього  єврея прозвали Саком. Тримав у свої хаті, як зараз звуть, магазин.  Друга сім’я евреїв жила, де жив Ярмолюк Михайло, ті уже господарили, тримали живність і трохи гендлювали. Ще жив один поляк, його обійстя займає сьогодні сімя  Ковальчука Василя.Цей поляк теж був ковалем, 
мав землю, коней, корів,різну іншу живність. Його прізвище було Рачінський, після війни їх усіх не стало, хто загинув, а хто виїхав у свою державу. Ще до війни у селі Грядки був цех з виготовлення черепиці, керував ним теж єврей, якого прозвали Дудик, він розміщувався біля Когута Михайла з північної сторони. В цьому цеху працювало двоє робочих з Грядок це Пазюк Прокіп і Москалюк Іван. Попит на черепицю  був дуже великим, сюди з’їжджались з усіх сіл,бо черепиця була високої якості, ще зараз багато будинків стоять тією черепицею накриті. Ще пам’ятаю на Любомирці був вликий цех з розробки деревини, там працювало багато людей з Грядок, Соснівки та інших сіл. З Любомірки у Смигу була вузькоколійка, якою перевозили деревину із Любомірського цеху, навіть готові дошки, бруси ... Все  було знищено під час війн . Через півкілометра по річні вниз був добротний дерев’яний млин, який славився на всю округу. Але там простим людям переробляти зерно на борошно не дозволяли, бо цей млин був в оренді у євреїв,які мололи тільки вибраним. Біля млину було ще три хати. В одній жили мельники, це був Смоляр, його син живе в Семидубах, працював вчителем. Другий Окул ,пізніше переселився в Дубно і ще жив Божик, у війну переїхав у Львівську область і ще жив Стародуб, його сім’я у війну розлетілась хто куди. Люди всіх національностей  жили в дружбі, мирі і злагоді.
             По тій самій річці,ще нижче  був ще один млин, в урочищі Залужське ,теж був прекрасний млин. Він обслуговував в основному всіх жителів навколо Грядок, це був млин панський, здається, його прізвище було Іттар. Біля млина був великий став води, за рахунок чого і молов млин. Мельником був Артем і Сергій ,вони там близько жили.Біля шлюзу був невеличкий острівок, сотих 3-4.  Пан дав команду навести там ідеальний порядок . Зробили дерев’яну кладку ,з обох сторін перила і майже в кожну неділю, як дозволяє погода, привозив туди духовий оркестр .Грають, чути дуже далеко, бо кругом ліс і вода, там збиралось повно молоді з Грядок, Соснівки, Людомірки, Кирилівки, Тартака, навіть з Тернопільщини- Іловиці, Антонівець.. Привозили туди горілку, пиво, морозиво, цукерки. Хлопці з дівчатами танцюють, а потім пригощають дівчат ласощами. Оце була культура, не те що сьогодні, нап’ються і перевіряють в кого більший кулак.

             А ще нижче. по тій самій річці-  десь за кілометр ,було село Кирилівка. Там в основному жили поляки, було тільки кілька українських родин, це Шевчуки,Суботницькі і Паскевичі. Хати були з обох сторін річки. В цьому селі був костел, через дорогу дерев’яний млин, школа, кузня, олійня. Через війну це все пропало. В наш час там росте вже буйний ліс,  тільки звірі гуляють.Нагадуванням про старі поселення і трагічні сторінки минулого є сліди недоглянутих, а інколи і доглянутих,могил.

       А ще нижче, по тій річці було село Тартак, через війну воно теж зникло. Люди роз’їхались хто куди, в основному в Довге поле, а багато у вічність...
         При панській польщі і під час війни люди були вимушені сіяти коноплі, їх не косили, а вибирали вручну.Коноплі  в свій час зіграли дуже важливу роль,були стратегічною сировиною для сільських жителів, ніхто навіть і подумати не міг, що з часом ця цінна культура буде заборонена і посіви будуть знищуватися, а їх власників суворо будуть карати за розповсюдження наркотичної  сировини.Але конопля зробила свою справу- давала матеріал для одягу.Сіяли коноплі вручну, потім на посівах вибирали плоскінь, тобто чоловічі стебла, які потім йшли на тонку пряжу.Пізніше збиралася матірка- це вже жіночі рослини з насінням, з більш твердим і огрубівшим стеблом.Вибрані коноплі в*язали у сніпки, досушували, а вже восени,коли закінчувалися жнивові і частково осінні роботи ці сніпки везли до річки чи невеличких озерець, яких було багато , і замочували на декілька днів, щоб вони добре намокли.Після цього витягували сніпки із холодної води і складали на березі.Підсушивши, тіпали на терлицях, тобто відділяли волокно від костриці, пізніше вичісували на спеціальних чесалах.Чисте від костриці волокно(кужіль) зв*язували у пучки і зимовими вечорами на коловоротах пряли у нитки.А грубіше волокуно і те, яке залишилося від вичісування йшло на плетіння мотузок та інші потреби.З ниток, змотаних у клубки , ткалося на верстатах полотно.Полотно більш тонке йшло навиготовлення білизни та інших речей.Грубе полотно йшло на виготовлення ряден, рушників та інше.Але і це ще не все.Щоб полотно стало м*яким,  його потрібно було лужити(відбілювати).Полотно  розстеляли на березі водойми по траві. Посипали дерев*яним попелом і поливали водою.На сонці цей процес тривав декілька днів.Полотно добре відпиралося, сушилося і аж тоді ставало продукцією для пошиття білизни. Все ж конопляна білизна була груба і не зовсім зручна. З появою перкаля після війни діла покращились. . А ще на одежу використовували овечу вовну. Старші жінки вовну прали,на так званому коловертку з дерева ,де в кого ще й досі зберігається він і роболи таке полотно : нитка з конопель , друга нитка з вовни і шили одяг чоловікам: штани - їх звали колошні, а піджак звали куцман. А дівчата молодшого віку робили з вовни шпицями светри, спідниці, рукавиці, панчохи, от так і жили.

    Кравцями і кравчинями урізні часи були Марина Горошок,Штихалюк Ілля,Школярчук Віктор, Джаган Мифодій,Максимюк Микола...


        На рахунок води. При польській владі було мало колодязів. Поляки воду ділили якби на три сорти.  В той час на кожному клодязі була табличка приблизно 20х20 см, пофарбована жовтою фарбою, а написано чорною фарбою по-польськи", "Вода здатна для використання без додаткової обробки"- це була сама якісна вода.Другі були таблички на колодязях з написом,  «Вода здатна до використання після кипятіння", це була вода другого сорту. А була вода і третього сорту,яку не можна було споживати" цю воду називали у народі «зашкурня». Були криниці дуже мілкі, приблизно 4 -5 метрів глибиною. Такі криниці в нашому селі були по тій вулиці, що за церквою у Пазюка Івана і Солов’я Олексія, а в Пазюк Зінаїди, через дорогу, то  вода була зверху,все одно як сажавка. Така вода для кухні не годилася. Нею напували тільки худобу. А основний і центральний колодязь, був біля школи.  Біля Школярчука Миколи колодязь був без будки, квадратні цебрини, 1*1 метр .Над ним стояв журавель. З дуба було зроблено корито, туди зимою люди гонили напувати худобу .В той час було біля лісу  багато таких мілких озерів. До речі,щей по сьогоді є господарі в яких збереглись ці таблички.Ось так!

 

      В селі було дуже багато черешень, вишень,які  родили як на чудо, яблук, груш, але оскільки нарушили природу, так усе це пропало.Кажуть меліорація поглинула усе,але чи правда тому, не знаю.

       В той час люди жили на багато гірше, ходили у чому небудь ,хто що мав і ніхто не сміявся, бо були майже усі одинаково бідні. Ліжок толкових не було, де в кого були дерев’яні, туди клали солому, ото і був весь матрас. А де хто спав  простона полу, плели з соломи таку мату велику на весь діл і так спали.Укривались хто чим -кожухами, ряднами,різни лахміттям. Хто ще мріяв про таке життя, як ми сьогодні маємо, ніхто і не думав про такі ліжка на пружинках ,матраси ватні ,одіяла гарні, підодіяльники білосніжні ...

     Світили усі гасовими лампами(керосинками).А у війну, коли не було чим заправити лампу ,на припічку клали кусок  бляхи і палили маленький вогонь з лучини(це щепки із смільних соснових пеньків). Але в більшості сиділи в темноті.

     В нашому селі був тільки один  вітряк біля Гната Павлюка.Господарем вітряка був Козак Микола .У вітряну погоду ним різали ліс.

        Оскільки поля і ліси були панські, то збирати гриби і ягоди , полювати ніхто не мав права.Треба було брати квита і платити гроші.За цим слідкував лісник, по національності поляк, на прізвище Хрущевський.Рибу також неможна було ловити на чужих угіддях, а вони були в основному  панські.

        Їли майже те, що виростили на своєму городі. А на рахунок алкоголю, то було взагалі мало мови. Державна горілка була дуже дорога, а за свої перваки  ніхто і мови не вів. Весілля і хрестини також були скромні,  усе домашнє, навіть кашу варили. Тютюну ніхто не садив, бо була дисципліна, як у нас з маком. Палило мало людей і  в основному державні цигарки.
         Худоба була всяка, коні були у кожному дворі, рідко хто не тримав, хіба не мав зовсім землі,  Корів тримали вважай у кожному дворі, пасли самі з кожної хати був пастух.Майже усі утримували свині,але менше як сьогодні, домашню птицю-кури, качки,гуси,рідко індюки і дуже багато людей мали вівці . Пасти теж не було де, літо переживали як-небудь. Майже кожна сім*я мали свої невеликі сінокоси.Вручну косили, сушили, складали копиці і таким шляхом запасались кормами на зиму.

             А от із бджолами було добре. Медозбір був кращий, ніж зараз . На мед теж був збут, купували в основному євреї, їздили по селах з бочками і був пасічникам непоганий дохід.                                                                                       При польскій владі жили дуже бідно,                                                                                                                                                                     тому що всі старались купити шматок землі, бо треба було обділити усіх дітей землею, так як основний дохід  давала  земля. Продавали все: кабанів, корів, всю живність на гроші, а самі жили як-небуть. Але що цікаво-жили бідно,а спів лунав мало не щоденно.А весною,зразу після снігу, дівчата і хлопці вискакували з хатів наче бджоли з вулика і хороводили.І це не тільки в Грядках- по всіх селах збирались разом і дуже гарно співали.Бувало як заспівають на весіллі ,то аж гасова лампа гасла. Співали в основному українські народні пісні.А тепер,одне що кричать «гірко» і пьють продукт домашнього виробництва.Скажу чесно, люди втратили культуру, а багато –совість.


        Велосипеди були, але дуже рідко, були різні – дорожчі, дешевші, але за радянських часів за одну корову можна було купити 6-7 велосипедів, а за польської влади- за один велосипед треба було віддати 2 корови, а то може ще і мало. Так хто мав велосипед, так він був на висоті, 

           В нашій місцевості завжди діяв карєр,випалювали вапно.

Вапно виробляли у маленьких печах, в основному в урочищі Курочінського.Палили печі три дні сосновини і осиковими дровами. Вапно було дуже добре, бо спеціально обирали камінь, але  було дороге.

 На наших теренах найбільш майновим був пан Курочінський.Він мав багато лісу,посівної землі,дві печі для випалювання вапна і камінний карєр,мав шмат наймитів. 
        Холостякував.  Для сторонніх людей був дуже доброю людиною, особливо допомогав бідним людям дровами, бо не всі мали свій ліс.Пан  мав якийсь дворянський чи графський титул і йому дозволямось їздити на бричці в упряжці з чотирьох коней. Виявляється і такий дозвіл треба було мати.
       Сіяли в основному все. Пшеницю, жито, ячмінь, овес, гречку, яру пшеницю, жито і олійні рослини(ллянку і ярий ріпак),завжди садили картоплю,сіяли кормові культури,напрклад конюшину,небагато кормових буряків – все обробляли кіньми,пололи від бурянів вручну.А що цікаво,кукурудзу на корм практично не використовували.  Продавали в основному худобу, хто мав змогу- продавав зерно.
        Ліс майже не крали(не в приклад сьогодішньому кошмару), а як було якесь порушення, то дуже рідко, бо кожен господар мав свій шматок лісу, але дуже його беріг. У хатах  не було підлоги, усе відкладали та берегли для дітей, але дітям. 
     Дороги  були погані, всі  грунтові. По розмоклих дорогах весною чи осінню доїхати до сусідніх сіл було дуже складно.

     Чи були в той час злодії? Були, але мало.В основному крали коні,це з більшого,а з дрібнішого-посуду,яку не заховали на ніч і інший дрібний інвентар.Це післявоенна влада разом з колгоспною системою  примножила пияків і злодіїв і сьогоддні ми» бираємо богатий врожай» .

     Селяни з Грядок були приписані до Тростянецької парафії. В 1916 році побудували в селі Грядки дерев’яний Свято-духівський храм.В 1965 році  храм  було закрито.Щей понині живуть в Дубно організатори цього безбожного ,комуністичного, гріховного проступку.Є свідки того,як розкрадались ідолами святі(вважай дорогі) церковні речі.

·                   У 1988 році був відреставрований храм у селі Грядки. Біля церкви в честь 2000 — ліття хрещення поставлений Хрест - Фігура.На сьогодні церква добротно відремонтована,стоїть на возвишені як писанка, любо подивитись.

·       Регулярно проходять богослужіння, люди находядь тут спокій душі і, скажіть,кому це мішає.?

 

       Не зважаючи на війни, в Україні в усі роки були люди, слово яких береже і живить українську націю, її духовну соборність Наша держава, нація пишається своїми освідченими людьми. Не є винятком і село Грядки. У цьому мальовничому куточку нашої держави народилось і виросло чимало освідчених людей Всі вони свій шлях починали із шкільного порога. Зі спогадів старожилів дізнаємось, що школа у селі Грядки була ще за царських часів.

Перша школа, про яку згадують старожили за переказами своїх батьків, знаходилась у пристосованому приміщенні, де зараз побудована садиба Пазюк Зіновії, за церквою. Згодом, коли у 1911 році було побудовано приміщення нової школи, у старому приміщенні було зроблено клуб, де відпочивала молодь с. Грядки.

        Зі слів Ярмолюк Ганни Іванівни (1928р.н.) дізнаємось, що її батьки Луцик Іван Зотович (1901 р.н.) та Мар'яна Дем'янівна (1908 р.н.) були писемними. Вони відвідували уже новозбудовану школу. Іван Зотович ходив до школи 1 рік, а Мар'яна Дем'янівна 3 роки. Учителем був місцевий житель Юхим Соловей. Нажаль, Юхим Соловей пішов із життя у досить молодому віці, і тоді на його місце навчати дітей прибув новий вчитель В.Г.Жук.

      Місцева жителька із розповідей пригадує випадок, коли вчитель Василь Жук за свої гроші купив чоботи дітям дуже бідної сім'ї, для того щоб вони мали можливість по черзі відвідувати школу.

       Жук В.Г. помер у 1928 р. і похований на місцевому кладовищі.

Дітей на той час у школі навчалось досить багато, і всі не поміщались у новому приміщені з трьома класними кімнатами і квартирою для вчителя. Тому зі спогадів Кирилюка Дениса Сидоровича (1924 р.н.) та Ярмолюк Г.І. дізнаємось, що у 1930-х роках під школу ще орендувалась єврейська хата, на місці якої нині знаходиться оселя Павлюка І.С. (біля теперішнього сільського клубу). Зокрема Денис Кирилюк згадує, що у 1930 році він пішов у I-й клас до єврейської хати і провчився там два роки, а Ганна Іванівна Ярмолюк згадує, що вчителем у 1 і 2 класах у цій школі в неї була пані Згілінська.

3-4-ті класи ходили до новозбудованої школи, де навчав дітей вчитель Дмитро Товстий із Пляшевої. Зі спогадів дізнаємось, що у 3-й і 4-й класи учні ходили по два роки. На той час у селі було досить багато молодих людей, які у свій час не мали змоги ходити до школи і не вміли читати і писати. Вчитель Д.Товстий організував вечірні курси, бажаючі могли навчитись писемності. Ярмолюк Ганна Іванівна пригадує, що уроки у школі розпочинались із читання молитви. На видному місці у класі висіла ікона. Коли у село зайшли більшовики, примусили ікону викинути, а уроки проводити по-іншому. Це підірвало і так слабке здоров'я вчителя, він помирає. На його місце навчати дітей прислали молодого вчителя Пилипа Пшеничного. На той час у с.Тростянець була збудована типова школа. Тому у Грядках діти навчались 3 роки, а далі ходили до Тростянця.

         Із Грядківської школи Пилипа Пшеничного забрали на фронт (дізнаємось, що на війні він був сім разів поранений, а після війни приходив у с.Грядки, щоб подивитись, як учаться діти). Під час війни і пізніше у Грядках навчали дітей вчителі Віра та Марія Мальовані Народились сестри Мальовані у сусідньому селі Соснівка. Пізніше вчителями були Заєць Фаїна Якимівна, подружжя Корнацьких - Василь Павлович та Ганна Яківна, Собчук Ніна Нестерівна. У 1990 році у с.Грядки збудовано нову школу-садок і у 1993 році початкову школу було реорганізовано у неповну середню. Директором школи довго був І.Л.Левчун, а сьогодні школу очолює Панчук Олег Олексійович. У школі 8 навчальних кабінетів, учительська кімната, їдальня. Використовується і приміщення старої школи (з 1911р), де знаходиться спортивна кімната, шкільна бібліотека Шкільна майстерня в окремому приміщенні. На майбутнє планується розширити приміщення нової школи.

      Учні школи беруть активну участь у районних конкурсах, змаганнях, представляють район і на обласних заходах, по закінченні школи продовжують навчання у Семидубському аграрному ліцеї, училищах та у навчальних закладах 1-2 рівнів акредитації.

           Період  Другої світової війни був важливою віхою в історії села Грядки. Все чоловіче населення краю приймало участь у бойових діях. Чимало мешканців у роки окупації було примусово вивезено до Німеччини. Десять людей з села не вернулися з фронту. Це Гіль Василь Феодосійович,Кожан Бенедикт Гнатович,Красовський Ілля Юхимович,Ожеховський Олексій Іванович,Савенюк Макар Іванович,Сидочук Павло Якович,Собчук Іван Степанович,Школярчук Степан Дмитрович,Соловей Іван Трохимович, Ярмолюк Іван Петрович.Ще більш трагічна доля спіткала учасників національно визвольного руху.В повстанських загонах ОУН УПА були залученні 59 сільських патріотів,45 чоловіків і 14 жінок.24 чоловіки загинуло.Відбули сталінські табори-14 чоловік. Усі вони заслужили великої шани і  поклінної людської поваги.

 

     ВОЛАННЯ МЕРТВИХ ДО ЖИВИХ

         Пам ’ятайте: ми загинули,

          щоб ви жили вільними,

          а не рабами; ми віддали своє життя

          задля Вас і України;

          а були ж ми молоді,

          хотіли жити, орати поле,

          ростити дітей, внуків...

          Зберігайте пам ять про нас

          заради своїх дітей,

          заради безсмертя

         України!

 

Пам’ятайте про тих,хто вже ніколи не прийде,і поминайте нас у своїх молитвах!

МОЛИТВА за померлих у визвольній війні

Премилостивий Господе неба і землі, що за добро нагороджуєш, а за зло караєш, і неправду в порох, обертаєш, що свої ангельські сили на прю із пеклом висилаєш, зглянься милостиво до свого царства небесного прийми душі тих правих воїнів наших, що в чесному бою за правду й волю українського народу в битвах по всій Україні життя своє жертвували, або від ран важких в поході погибали, або замучених у тюрмах і в землі своїй в Україні, і в чужих землях спочивають. Відпусти їм, о Всеблагий, їхні прогріхи, вільнії і невільні, а кривавий труд їх за покуту їм прийми, бо в боротьбі з неправдою й кривдою в імені Твоїм виступали й в обороні правди й народної волі для вічної Твоєї слави голови зложили. Прийми їх, Господи, і перед престол свій доступити дай, і дозволь, щоб труди й кров їх даремно не пропали. Просимо Тебе, в ім'я Отця і Сина, і Святого Духа, АМІНЬ.

 

 

     Після війни починається новий етап в історії села Грядки.Розпочалась відбудова всього зруйнованого за роки війни.Почали появлятись в селі нові житлові будинки. В 1974році    прокладена дорога з твердим покритям, в 19 58р.  протятута до села лінія елекропередачі,появилось в хатах світло,радіо, а згодом і телевізори.Першу легкову автомашину (мосвкич) в селі придбав Ковальчук Василь Андрійович.

        З 1948 року в усіх селах Семидубської сільської ради були організовані колгоспи. Тут, хочеться зазначити, що люди неохоче прощалися зі своїми земельними наділами, зі скотиною, яку доглядали. .Адже наші пращури звикли бути господарями на своїй землі. А при створенні колгоспів, як згадують старожили, в людей силою забирали коней, корів, землю, навіть розбирали клуні, а будівельні метеріали забирали на будівництво колгоспних ферм.

    В селі Грядки перше насильницьке формування колгоспу розпочалося в листопаді 1948 року.Першим головою колгоспу  імені Шверника був житель Грядків Павлюк Ілля Антонович.

     У 1951 році колгоспи сіл Семидуби і Довге Поле об’єднались у колгосп «Світанок». У 1957 році до колгоспу «Світанок» влилися колгоспи імені Лисенка (с. Г рядки), «Шлях до комунізму» (с. Залужжя). Головою укрупненого господарства був обраний Хоменко Панас Ілліч,який головував до 1965 року З 1965 по1974 рік головою колгоспу був Свірідов Іван Сергійови,з 1974 по 1975 рік-Маніковський Станіслав Захарович, з1975 по 1988-Вознюк Олекандр Дмитрович і з 1988 по 2000-Музика Богдан Миронович.При поділі колгоспу»Світанок» в 2000 році на базі бригадної ферми села Грядки колишній голова колгоспу Б. М. Музика створив СФГ «Серпанок», яке діє донині. Основними видами виробничої діяльності СФГ "Серпанок є рослинництво і тваринництво. В рослинництві - вирощування зернових, олійних  і кормових культур.

     В тваринництві - м’ясне скотарство з вирощування племінного ВРХ абердин-ангуської породи.

 В лютому 2002 року на фермі СФГ "Серпанок'' був створений племрепродуктор, а в грудні 2005 року господарству присвоєний статус племзаводу з розведення мясної худоби абердин-ангуської породи.    

Господарство щорічно реалізовує не менше 40 голів племінних бугайців і 50 голів племіних телиць.

   Племінне стадо СФГ "Серпанок" знане на всій території України. Племмолодняк реалізований господарствам Київської, Житомирської, Хмельницької, Рівненської, Волинської, Львівської, Івано-Франківської, Харківської , Дніпропетровської, Луганської,Донецької областей, Республіку Білорусь.

        Майно, що дісталося "Серпанку" з колгоспу, збереглось і знайшло розвиток у ремонті старої та купівлі нової техніки, будівництві господарських приміщень і збільшенні ВРХ.

       Усі наші спеціалісти - це кваліфіковані, відповідальні люди.

Спеціаліст з механізації в рослинництві Ковбар Сергій Михайлович - один із найкращих спеціалістів у районі,депутат районної ради.  Ветеран з тваринницької галузі Джаган Ганна Андріївна нагороджена _ орденами "Трудового Червоного прапора" та "Знаком пошани" -  це спеціаліст найвищої категорії.Ганна Андрівна  довгий час завідувала молочно -товарною фермою в Гряках .Ферма була постіно в передовиках по виробництву  молока і мяса, а Ганна Андріївна- обиралась депутатом різних рівнів, була активним учасником в громадському житті села і району. За що і отримувала заслуженні нагороди.Днями Ганна Андріївна буде святкувати своє 70річчя. Вітаємо її і бажаємо здоровя, добра і радості на багато років.

      Досвідчені в нашому колективі працівники - бухгалтер, зоотехнік, механізатори і тваринники. Можна тільки пишатися такими людьми. Абсолютна більшість рядових працівників - це добросовісні, старанні люди, які можуть працювати на різних машинах: і сіяти, і косити, і возити зерно автомашиною, і тут же пересісти на трактор - все залежно від потреб виробництва. Як кажуть в народі: "І швець, і жнець, і на дудку гравець".

        За роки діяльності СФГ "Серпанок" в районі посідає

передові позиції з отримання високих врожаїв усіх сільськогосподарських культур. СФГ "Серпанок" виросло з простого товарного господарства до відомого в Україні племінно господарства з м’ясного скотарства, єдиного в районі і в числі декількох в області. Щорічно господарство утримує понад 500 голів м’ясної племінної худоби.

    Майже щорічно СФГ "Серпанок" є учасником міжнародних виставок-ярмарків, які проводяться в м. Києві й селищах Чубинське, та неодноразово відзначене дипломами оргкомітету виставки і Міністерства аграрної політики України а в 2008 р. - господарство нагороджено бронзовою медаллю ювілейної XII Міжнародної виставки-ярмарки як переможець конкурсу на кращу продукцію, технологію, наукову розробку в номінації: племінне і товарне тваринництво.

       Неодноразово СФГ "Серпанок" визнавалося кращим господарством району, ставало лауреатом рейтингу громадської популярності "Золотий колос".

      Сьогодні в селі діє клуб, сільська бібліотека, ФАП, два магазини, працює водогін. Нещодавно спільними зусиллями жителів та місцевих підприємств село газифіковано.В 2015 році відкритий дитячий садочок на 18 мість. Цього року, дякуючи зусиллям деутата районної ради Ковбара Сергія Михайловича і особливим старанням депутата сільської ради Джаган Валерія Івановича при підтримці сільського голови Ковальчука М.М. капітально відремонтована центральна дорога села,впорядкований центр села.На виділені СФГ Серпанок  гроші, споруджена дуже гарна скульптура Божої Матерї,автобусна зупинка,огороджено,озеленено. Ще хочеться зазначити, що наша місцевість дуже мальовнича і багата. У гірських кар’єрах видобувають каміння, шутер, пісок - цінні будівельні матеріали. Ліс, який оточує села, є невичерпним багатством нашого краю.

         Солов’їний спів, чисте повітря соснового лісу, незвичайної краси краєвиди - ось що очікує наших гостей. А ще ліс - це, звичайно, гриби, лісові ягоди (суниці, чорниці, малина,ожина...), смачна дичина і,звичайно, хороший відпочинок.

                       ЛАСКАВО ПРОСИМО!

 

PS.Вивчення історії кожного села- це надзвичайно цікава і дуже потрібна робота.Думаю,є ще багато джерел,які  можуть послужити відкриттю нових сторінок в історії наших предків. Нещодавно житель села Грядки Середній Сергій Олександрович приніс цікаві документи датовані 1892 роком, де нотаріус першої частини  міста Дубно склав"акт законной правоспособності"земельних ділянок і зробив "Выпись изь крепостной Луцкаго Нотариального Архива по Дубенскому уезду за 1892 годь"і описав розташування земельних ділянок, населяючих Грядки панів, підпанків і простих людей.Подібні матеріали є і за часів польського панування. Напевне,  в закромах багатьох жителів є щось подібне.  Шукайте і знайдете, стукайте і вам відкриють.

 
Богдан Музика